Історія села

Село Мирне розташоване на відстані 19,5 км у напрямку південного сходу від м. Борисполя поряд траси Київ – Черкаси.

Поселення скіфського періоду на території села знайшли археологи в 1974 році. Між селами Мирне та Тарасівка знайшли 2 не пограбовані скіфські поховання. В центрі одного поховання знаходився скелет молодої жінки. Біля її ніг скелет іншої жінки, очевидно служниці, яка супроводжувала господарку в потойбічний шлях. При розкопках в могилі були знайдені золоті сережки і намисто, бронзові наконечники для стріл, бронзове дзеркало, чорнолакова миска, глиняні прясла. В іншому кургані був похований скіфський воїн .Біля нього лежали залізний ніж з кістяною ручкою, металевий браслет, бронзові наконечники для стріл, фрагменти тканини від одягу.

Першими поселенцями на території сучасного села були вихідці з сусіднього села Старе, яким було зручніше обробляти землю на місці, а не їздити за 8-10 км від місця проживання. Віддаленість землі створювала багато незручностей по її обробітку, знижувала продуктивність і без того низької, ручної праці.

Для усунення цієї незручності житель с. Старе Юхим Іванович Головко (1872 р.н.) та його дружина Ганна Кирилівна (1882 р.н.) в 1916 році побудував на місці нинішнього дитячого садка с. Мирного невеличку хатку для тимчасового проживання в літній період. Це дало можливість більш своєчасно обробляти землю, яку Головко брав у оренду, і одержувати кращі врожаї. Головко мав одну пару волів, одного коня. Сіяв зернові культури і цукрові буряки. Буряки обробляли всією сім’єю, яка з дітьми складала 9 осіб. Діти влітку систематично, поряд з іншими роботами, збирали надокучливого бурякового довгоносика, який завдавав великих збитків буряковиробникам.

Осінню Головко конем возив буряки в с. Старе на завод, а звідти навантажував цукор і віз його в Бориспіль. І так кожного осіннього дня, незважаючи на негоду і бездоріжжя.

Згодом, наслідуючи позитивний приклад Ю.Головко, поблизу його хати поселилося ще декілька сімей з с. Любарці. Утворився малесенький хутір з 3 – 4 хат. Цей хутір по-місцевому, по прізвищу його першого поселенця, стали називати хутір „Головки”.

Напровесні 1930 року, коли проводилася колективізація сільського господарства і посилювалася класова боротьба, все сімейство Головків, а також інших жителів хутора було вислано в Архангельську область. Малих дітей забрали в інтернати, а дехто розбігся хто куди. Так закінчилася історія виникнення і знищення хутора Головки, але його назва ще довго жила в пам’яті людей навколишньої округи.

В 1989 році Юхим Головко був посмертно реабілітований. На території колишнього хутора „Головки”, за тривалий період, виросло нове сучасне село міського типу - Мирне, шлях якого був надто тривалий, тернистий і одночасно славний, трудовий і перспективний.

На місці хутора Головки було організовано радгоспне відділення, яке ввійшло до складу Старинського радгоспу, до складу якого вже входили Єрківецьке і Олександрівське відділення. Новоутворене відділення (його тоді називали „участок”) назвали „Центральним”, так як воно розміщувалося в центрі Старинського радгоспу. На території хутора збудовано 4 бараки (сучасне місце тракторного). В них жили робітники, був склад, майстерня. Люди займалися вирощуванням буряків. Була на відділенні своя техніка: трактори ХТЗ, «Універсал», сівалки, культиватори, снопов’язалки, жатки.

В 1934 році бурякорадгосп перепрофілювали на зернорадгосп, де вже займалися вирощуванням зернових культур.

В 1938 році радгосп мав м'ясо-молочний напрямок. З’явилися новобудови на «Центральному» : майстерня, кузня, баня, клуб.

При окупації 1941- 1943 р. фашистами радгоспних робочих примушували оброблять радгоспну землю, сіяти і збирати врожай сільськогосподарських культур на користь окупаційній владі. Люди, як могли, зволікали і саботували всі види робіт. В осінній період (вересень, жовтень місяці) 1941 року – на початку німецької окупації – на території Центрального відділення, зліва від існуючого тепер газобалонного складу, німці влаштували табір для військовополонених Червоної Армії. В полоні були переважно поранені бійці, які діставали рани в жорстоких боях в районі Старинського зернорадгоспу. Бої проходили між останніми оборонцями м. Києва, які з боями пробивались з оточення в напрямку на м. Харків і переважаючими силами німецьких військових частин. На Центральному відділенні, біля двохсот метрів за дитячим садком, у напрямку до траси, - стояла окремо хата. В цій хаті був військовий госпіталь для поранених бійців Червоної Армії. В зв’язку з воєнними діями в навколишній окрузі, постачання госпіталю продуктами і медикаментами проходило з перебоями. Радгоспні жителі хто як міг допомагали пораненим бійцям харчовими продуктами, лікувальними засобами та доглядом. Поранені бійці цього госпіталю, при німецькій окупації, були забрані в табір для військовополонених на території Центрального відділення. Умови життя в таборі були надто тяжкі. Бійці мерли від ран, голоду і холоду.

Відступаючи фашисти спалили всі будови до тла. Після визволення території від загарбників (осінь 1943 р.) на території сучасного автопарку жили військовополонені німці, які і відбудовували « Центральний».

В перші після військові роки відбудови радгоспу одноразово з розвитком рільництва, ферм великої рогатої худоби і свинарства за ініціативою директора Литвинця Григорія Михайловича було взято напрямок на розвиток індиківництва. По його переконанню індиківництво – одна з перспективних і високорентабельних галузей виробництва.

Спочатку завезли інкубаційні індичі яйця з Георгієвська Ставропольського краю, потім з одного із господарств Черкаської області, а в 1957 році завезли маточне стадо бронзових широкогрудих індиків з господарства „Березки” Московської області.

У відповідності з наказом Міністра промисловості молочних і м’ясних продуктів УРСР від 5 вересня 1955 року № 290 та наказу Головного Управління птахопереробної промисловості „ Укрголовптахопром” від 21 вересня 1955 року № 178 Старинський радгосп виділений із складу Бережанської птахофабрики і на базі радгоспу організована птахофабрика під назвою Старинська. Новоорганізована Старинська птахофабрика підпорядкувалась безпосередньо „ Укрголовптахопром” з 1 жовтня 1955 року.

Птахофабриці було поставлено завдання вирощувати індиків на м’ясо для потреб жителям м. Києва. Почало розквітати і село. Будувалися нові вулиці, зводилися багатоповерхові будинки, школа , дитячий садок, будинок культури, гуртожитки, село газифікували. Село жило соціалістичним життям.

І в 1969 році селу дають назву Мирне, а 11 березня 1971 року була утворена Мирненська сільска рада


Історія села Мирного. Нові дослідження

      Донедавна вважалося, що перше поселення на території нашого села (крім скіфського періоду) було здійснене в 1916 р. жителем с. Старе Юхимом Івановичем Головком. Тому неофіційна перша назва населеного пункту була хутір Головки,  а офіційна – Центральне відділення. І тільки в 1969 р. постановою КМ України село отримало назву Мирне.

         Із розвитком інформаційних  технологій стали доступними різноманітні  архівні матеріали. Через мережу Інтернет було знайдено карти  ХІХ – першої половини ХХ ст. із позначенням нашої місцевості. І ось   що на них було виявлено:

На німецьких (1941 р.) та американських (1950 р.) картах на місці нашого села позначено поселення під назвою «Центральний хутір», а в районі птахокомплексу – «Новий хутір».  

 

На карті Європейської Росії (1909 р.) та карті Ю.М.Шокальського «Велика Європейська війна. Спеціальна карта західного театру війни» (1916 р.) на місці нашого села нанесено позначку «Сулиминська».

 

На поштовій та спеціальній картах Європейської Росії, (1871 р.) наше село позначене як «Хутір Сулимин», а неподалік (за ставком у напрямку с. Сошників) – поштова станція «Сулиминська».

 

 

Військово-топографічна карта Російської імперії (1846-1863 р.р.) – найбільш детальна та точна із всіх знайдених  старовинних карт – встановлена  назва «Сулимин хутір» та «Сулиминська поштова станція».

 

Географічний атлас В.П.Пядишева (1820 р.) вказує, що на місці нашого села був трактир  Сулимин (корчма).

 

 

Враховуючи наведені дані, можна сказати, що перше поселення (хоч і невелике) на території с. Мирне було ще до 1820 р. Засновником його був хтось із родини гетьмана І.М.Сулими, нащадки якого мали тут землі, були Переяславськими полковниками і відомими діячами аж до кінця ХІХ ст. 
      Вивчивши польову карту, можна зробити висновок, що шлях з Києва до Переяслава та Яготина проходив саме через нашу поштову станцію. Це означає, що на ній міг зупинятися Т.Г.Шевченко. подорожуючи, він милувався курганами (могилами), степом широким і дніпровськими кручами, які в ясну погоду видно дуже гарно.

 

Маючи таку нову інформацію, ми хочемо продовжити краєзнавчу роботу, а саме:

1.     Звернутись до краєзнавчих музеїв Переяслав-Хмельницького та Борисполя з метою пошуку нової інформації.

2.     Відвідати музей «Переяславська поштова станція».

3.     Проконсультуватись з відомими краєзнавцями,  такими як А.С.Зиль.

4.     Попрацювати з архівними матеріалами родини Сулими (Сулимівський архів)…

 

Старовинний український рід Сулим, на думку деяких дослідників, почався ще у князівські часи, але відомим став з XVI століття. Декілька століть здобували Сулими славу для свого роду і великі статки. Були серед Сулим і купці, і козацькі полковники, і генеральні хорунжі, і титулярні радники, і колезькі асесори, і єпископи, і царські генерали, але, беззаперечно, найвідомішим серед них був і залишається козацький гетьман Іван Сулима, який у 1635 році зруйнував могутню польську фортецю Кодак.
Сулими були дуже багатими, але від їх численних маєтків, сіл і хуторів до ХХІ століття дотягли лише три Сулимівки – два села та великий будинок у Києві. Будинок у Києві на Лютеранській, хоч і не знаходиться в належному стані, як для пам’ятки архітектури національного значення, але і особливих заходів для свого ремонту не потребує.

 А ось про церкву у Сулимівці Бориспільського району, яка збудована 1622-28 роках, цього не скажеш – вона ремонту потребує. Ще й якого. Головна пам’ятка архітектури Придніпров’я першої половини XVII століття, а разом з нею і парк, закладений на два століття пізніше, і садибний будинок, перебувають зараз не в найкращому стані.

Старовинна церква в селі Сулимівка (1622-1629) довгий час слугувала родинною усипальнею для роду Сулим.

Рід Сулим продовжився через синів Івана Михайловича. Останки одного з них, переяславського полковника Федора Івановича, покояться в родинній усипальні – в церкві села Сулимівка, збудованій ще за життя гетьмана. Точніше, прах Федора Сулими лежить під порогом церкви (під яким з них?). Такою була воля переяславського полковника – поховати під порогом у грубому волосяному одязі зі списом і шаблею, “щоб кожен, хто заходить до храму попирав мій прах ногами”. Дивне бажання було виконане.
У склепах церкви лежав прах і багатьох пізніших сулимівських нащадків, чимало з яких стали видатними людьми. Серед них генеральний хорунжий Війська Запорізького та наказний переяславський полковник Іван Федорович Сулима, переяславський полковник Семен Іванович Сулима, надвірний радник Семен Семенович Сулима, секунд-майор Євстафій Семенович Сулима, військовий товариш Федір Олексійович Сулима, титулярний радник Данило Олексійович Сулима, колезький асесор Яким Якимович Сулима, осавул Війська Донського Олександр Андрійович Войцехович. Також у родинному склепі поховано найвідомішого з нащадків гетьмана – Якима Семеновича Сулиму, який був генерал-майором царської армії, таємним радником та генеральним суддею Малоросії. За рішенням священного синоду, зважаючи на особливі заслуги, його мали поховати на цвинтарі Києво-Печерської лаври, але дружина наполягла, щоб останки чоловіка перевезли до Сулимівки.

Рід Сулим був споріднений з багатьма українськими шляхетськими родами. Так дружина Івана Федоровича Сулими (онука Івана Михайловича) була племінницею гетьмана Павла Полуботка. Син Івана Федоровича, Яким, одружився з представницею роду Скоруп – Марією. Одну з дочок Яким Іванович видав за Івана Андрійовича Войцеховича, радника Чернігівського намісницького правління, майбутнього пензенського віце-губернатора.

Після себе Сулими залишили фамільний архів, який складається із документів трьох споріднених родин – Сулим, Скоруп та Войцеховичів. Архів має величезну історичну цінність. Найціннішими є 28 документів (гетьманських універсалів та королівських пільг) на володіння містечками і селами. Ці документи охоплюють 1659-1663 роки, а взагалі опублікована частина архіву охоплює період з 1628 по 1818 роки.

Сулимам належали десятки сіл та хуторів. Вони мали величезні статки. Але зараз рід Сулим завершився. Вони багато зробили за своє існування, тому залишили по собі гарну пам’ять, яка (як це не банально звучить) житиме довго. І хочеться сподіватись, що житиме вона не лише завдяки географічним назвам населених пунктів та вулиць.

Село Сулимівка, Бориспільський район, Київська область.

Сулимівку було подаровано Івану Сулимі польським гетьманом Станіславом Жолкєвським. Це село стало головним родинним маєтком Сулим.

Ще одна Сулимівка розташована в Яготинському районі Київської області. Це село, в якому проживає 862 жителя. Раніше воно мало назву Сулимин хутір.

Сулимин хутір заснував полковник Іван Федорович Сулима у 1714 році. Спочатку це було невеличке поселення на річці Журавка, в якому розташовувалася одна із численних сулимівських садиб. В 1721 році, після смерті полковника, власницею хутора стала його дружина..
Наприкінці ХІХ століття Сулимин хутір став селом.

 

 

Іван Федорович Сули́ма

 

Народився в сім’ї переяславського полковника Федора Івановича Сулими.

Був одружений з Марією Полуботківною, донькою полковникаЛеонтія Полуботка, зведеною сестрою наказного гетьмана Павла Полуботка.

1687 – був призначений вороньківським сотником Переяславського полку.

1693 – військовий товариш.

17011703 – значний військовий товариш.

1708 – отримав ранг генерального хорунжого і залишався при ньому до кінця життя.

Учасник воєнних дій того часу: Чигиринський похід (1677) іПерекопські походи (16871689); під проводом Івана Мазепи брав участь у взятті турецьких фортець КазикерменТавань, Кам’яний Затон і інших (1695).

Відзначився у битві під Полтавою (1709) на російському боці.

1711 – учасник Прутського походу.

Після смерті переяславського полковника Степана Томари (1715) фактично займав полковничий уряд у Переяславі.

1718 – призначений наказним гетьманом 7 козацьких полків, відправлених до Царицина.

1721 – виконуючи обов’язки переяславського полковника, разом з 20-тисячним козацьким військом вирушив на будівництво каналу біляЛадозького озера, але через погані кліматичні умови захворів і помер у дорозі (у Вишньому Волочку).

Тепер постало питання: коли і хто із родини Сулими заснував хутір? Нам  вдалося знайти матеріали Сулимівського архіву, який був досліджений українським істориком О.М.Лазаревським (1834-1902) та опублікований в 1884 р.

         В архіві ми знайшли декілька цікавих для нас документів.

Універсал гетьмана Самойловича Федору Сулимі на с. Сошники (Сошників), 1681 р., 21 червня (стор.23). Цим «Універсалом» Ф.І.Сулимі надається у володіння Сошники (Сошників) Переяславського полку.

 

Універсал гетьмана Мазепи Федору і сину його Івану Сулимі на села Сулимівці (Сулимівка), Лебедин  та Кучаків. 1688 р., 9 листопада (стор.24). Даний  «Універсал» підтверджує належність сім’ї Сулимів вказаних сіл.

 

Універсал гетьмана Скоропадського генеральному хорунжому Івану Сулимі на села Старе і Кальне, 1712 р., 19 листопада (стор.31). У цьому документі підтверджується, що села Старе, Кийлів та хутір під містечком Вороньків, які належали Федору Сулимі тепер належать його сину Івану.

 

Універсал гетьмана Скоропадського генеральному хорунжому Івану Сулимі, на с. Скопці, 1721 р., 21 лютого (стор.39). Цим «Універсалом»  Скоропадський задовольняє прохання І.Сулими надати йому с. Скопці (сучасна назва Веселинівка), яке знаходиться на його «здавна куплених землях».

 

Духовний заповіт вдови генерального хорунжого Івана Сулими, Марії Полуботьківни. 1728 р., 31 січня (стор.48). Це об’ємний заповіт вдови Івана Сулими,  в якому вона розподіляє між дітьми та внуками рухоме і нерухоме  майно, яке їй залишилось від покійного чоловіка. Зокрема, чотирьом дочкам свого старшого сина Федора, який загинув у Гилянському поході вона заповідає хутори в  степу Переяславському, в степу Яготинському та хутір на річці Журавці, недавно побудований.

У той час не всі хутори мали назви. Часто вказувалось їхнє розміщення поблизу великого села або міста (наприклад: хутір поблизу містечка Вороньків), річки чи урочища (хутір на річці Журавці). Найчастіше безіменні хутори отримували назву від імені та прізвища його  власника чи засновника.

         В «Універсалі» Скоропадського на території Переяславського полку згадується тільки хутір поблизу містечка Вороньків. А в заповіті Марії Полуботьківни з’явився хутір в  Переяславському  степу. Є підстави вважати, що саме цей хутір отримав назву «Сулимин», так як і хутір на річці Журавка. Він  розташований у дуже вигідному географічному положенні серед Переяславського степу.

         Сулимин хутір знаходиться на півдороги між селами Старе та Скопці   (які належали Сулимам), на шляху Київ – Полтава з майже однаковими відстанями між містами Бориспіль та Переяслав, (цей шлях вів  до головного маєтку Сулимів в   с. Сулимівці).

         Суттєвий недолік цього місця (відсутність природного водоймища та необхідність споруджування  дуже глибоких криниць до 30м.) – не дозволив хутору перерости в село.

         Враховуючи дані факти,  можна вважати, що перше поселення на  місці         сучасного с. Мирне було засноване генеральним хорунжим Війська Запорізького, переяславським полковником Іваном Федоровичем Сулимою в період між 1712 – 1721 роками.

Дослідження провели:

Похиль Ілля Тарасович

Похиль Тарас Ростиславович

 

 

Історія органу місцевого самоврядування