Гордість села

    Довгі роки вчителем музики працював Луценко Віктор Васильович (1925 – 2000 р.р.). прекрасний фахівець, ентузіаст, людина фанатично віддана своїй справі. 

    Віктор Васильович ще наприкінці 40-х та початку 50-х років створює колективи художньої самодіяльності. Пізніше Віктор Васильович  створює різноманітні колективи в с. Рогозів – хор, дитячий домровий оркестр, в с. Старе – вокальні ансамблі і духовий оркестр, в с. Мирне – ансамбль народних інструментів, дитячий духовий оркестр, дитячий хор. Крім того, Віктор Васильович почав створення дорослого хору с. Мирне, який постійно працює від 1963 року по сьогоднішній день. Кабінет музики, яким завідував і який обладнав Віктор Васильович, належав до кращих кабінетів Київської області. Не перелічити всіх грамот, дипломів і інших відзнак, які отримали в різні роки колективи, якими керував Віктор Васильович. Це були відзнаки районного, обласного і республіканського рівнів. Зокрема, Віктор Васильович був талановитим художником, поетом та композитором.

         Вже немає з нами Віктора Васильовича, але пам’ять про нього назавжди збережуть його вдячні учні і односельчани.

«Він ставить перед собою велику і благородну мету: зробити музику надбанням кожної дитини. Для досягнення своєї мети не шкодує ні часу, ні вміння, ні здоров’я», – так писала газета «Трудова слава» в 1972 році, і в цих словах – сенс всього життя Луценка Віктора Васильовича.

        Наша земля - Україна. Це місце, де ми народилися, де ми живемо, де ми вперше почули мамину пісню і мудре батьківське слово, тут поховані наші предки. Батьківський край найрідніший, найдорожчий, святий і зветься - Мирне. Скільки у цьому слові любові, тепла, ніжності. Тут і безкраї простори, і мальовнича природа, і золоті ниви пшениці, а ще квітучі сади, стежина до хати, шепіт вітру, шелест дощу, спів птахів, який перегукується зі співом неньки.

Наша земля, овіяна духом козацької вольності, духом свободи, окроплена кров’ю наших пращурів, які власним життям платили за цю свободу, рясно полита солоним потом хліборобів.

Наше село - земля особливої долі, особливих людей, особливої історії. Історії давньої, героїчної, трагічної і поетичної. Живуть тут працьовиті, доброзичливі та привітні люди. Вони люблять і цінують пісню, яку усе своє життя плекають, мов рідну дитину. Та й як не любити пісню, коли майже  всі жителі села були  учнями справжнього майстра своєї справи - Луценка Віктора Васильовича. Він усіх навчив співати, навіть тих, які, здавалось, не мали найменшого хисту.

«Він ставить перед собою велику і благородну мету: зробити музику надбанням кожної дитини. Для досягнення своєї мети не шкодує ні часу, ні вміння, ні здоров’я», – так писала газета «Трудова слава» в 1972 році, і в цих словах – сенс всього життя Луценка Віктора Васильовича.

    В пам’яті завжди залишаються люди, які належали не лише своїй епосі.         Інколи зроблені справи, ідеї переживають автора і стають надбанням поколінь. Кожного разу, підходячи до будівлі Мирненської школи, привертає увагу меморіальна дошка, з якої на нас дивляться мудрі очі нашого наставника, людини великого серця, Учителя з великої літери, – Луценка Віктора Васильовича. Все своє життя він горів роботою, хотів все встигнути, все зробити, всьому навчити. 21 травня 2013 р. в нашій школі, завдяки ініціативи та матеріальної допомоги благодійного фонду «Альта» та його голови Михайла Яковича Корніяки, відбулося відкриття меморіальної дошки талановитому педагогу, учителю-новатору, самодіяльному митцю, засновнику народного хору «Серпокрилець», керівнику учнівських оркестрів Бориспільщини – Віктору Васильовичу Луценку.                         

    Народився Віктор Васильович 21 червня 1925 року в с.Любарці Бориспільського району Київської області в сім’ї службовця релігійного культу. Його батько був священником, а мати – селянкою. У перший клас Віктор Васильович пішов у селі Мировка Кагарлицького району. Не зовсім легким було життя того часу. Батько змушений був залишити службу священника і пішов працювати на новобудову Блявінського мідносірчаного комбінату Оренбурзької області на Уралі. Третій клас навчання пройшов у селі Тарасівка Бориспільського району. З 1935 року батько забирає Віктора Васильовича на Урал, де він продовжує своє навчання. Та доля знову випробовує його. Після наклепу на батька в 1935 році  – його арештовують. Після арешту вони з батьком вже не бачилися, лише в 1957 році батько посмертно був реабілітований.  У 1939 році Віктор Васильович залишає денну школу і переходить у вечірню школу  профільного навчання при механічній майстерні шахти лише тому, що там давали обіди.

…З дитинства Віктор Васильович мріяв стати художником. І доля сприяла – він студент художнього училища. А там недалеко й інститут. Але почалась війна.

1942 року, разом із своїми однокласниками, Віктор Васильович подає заяву до лав Червоної Армії, де вступає до  лав ВЛКСМ. З липня 1942 р. по серпень 1942 р. він воював у 305 стрілецькому полку.

До червня місяця 1944 року він перебуває на фронті, де був важко поранений під містом Рига. Майже втрачено зір. Довгі дні в госпіталі. Про малювання нічого й думати. Після лікування у місті Іжевськ Удмурдської АРСР у 1945 році  був демобілізований інвалідом Великої Вітчизняної війни третьої групи. У такій ситуації, трапляється, люди вибирають найлегший шлях. У Віктора Васильовича вистачило сили волі дуже захотіти одного – бути корисним людям.

За бойові заслуги нагороджений: орденом  Вітчизняної Війни, медаллю «За перемогу над Німеччиною» та ювілейними медалями і відзнаками. Перші післявоєнні кроки своєї трудової діяльності розпочав Віктор Васильович за направленням РКЛКСМУ старшим піонервожатим в Любарецькій середній школі.

Початок 1948 року – переведення на посаду завідуючого клубом при Старинському радгоспі. Та доля веде його  до с. Головки (нині Мирне), де було створено його перший духовий оркестр.

В 1954-1956 роках він – викладач малювання Старинської школи та по сумісництву в Любарцях – керівник Любарецького духового оркестру.

З 1956 року праця в Старинській школі вчителем музики та співів, а ще знаменний цей рік і тому, що цього року здійснилася його мрія стати студентом Київського музичного училища ім. Р.М. Глієра. Їздить в столицю на репетиції хору вчителів. Його вихованці здобувають високі оцінки на районних, обласних оглядах художньої самодіяльності. Він завжди там, де життя, де рух. Закінчивши училище, вже з 1964 року, після переїзду до с. Головки, почалася співпраця  по сумісництву в Рогозівській школі. Тут з’являється перша сопілка в житті Віктора Васильовича, яку подарувала йому учитель Гарбуз М.П. Так з’являється гурток сопілкарів, ще один духовий оркестр та дитячий хор, який був запрошений на святкування 150-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка в оперний театр  ім. Т.Г. Шевченка м. Києва. Після виступу канадці, які були присутні на  святі, вручали учасникам хору подарунки та квіти.

З 1966 року нове призначення – викладач музики та співів, учитель малювання в Старинській неповній школі №2 (пізніше – Мирненська середня школа), тут був започаткований оркестр народних інструментів.

Так і не залишив більше Віктор Васильович свого другого місця проживання. На  базі   Мирненського  будинку  культури  Віктором  Васильовичем  в  1963 р. був  створений  самодіяльний  народний   хор  «Серпокрилець».  Для хору було посильне пятиголосся, з акомпанементом і без нього. В репертуарі були складні твори сучасних композиторів, народні пісні.  Він   працював у хорі диригентом понад  30 років.

30 листопада 1976 року  Міністерством   освіти   УРСР  нагороджений  значком   «Відмінник  народної  освіти».

Всю свою трудову діяльність Луценко В.В. присвятив культурі та роботі з дітьми. В Мирненській середній школі він працював учителем музики та образотворчого  мистецтва, очолював фотогурток

22 грудня 1983 року нагороджений знаком ВЦСПС «За достижения в  самодеятельном искусстве». В цьому ж році народному самодіяльному хору  «Серпокрилець» було присвоєно «народний»

Віктор Васильович – здібний художник, це ним майстерно виконані портрети М. В. Лисенка та Т.Г. Шевченка, прикрашають Музичний салон Міжнародного    благодійного Родинного Фонду ім. М.В. Лисенка, а портрет Чайковського – шкільний музей.

Кабінет естетики, (згодом музики), яким завідував і який обладнав Віктор Васильович, був єдиним на той час в районі і визнаний кращим кабінетом в Київській області.

В просторому класі піаніно, магнітофон із записами біографій композиторів, програвачі, народні, духові інструменти, нотні записи на дошці.

Тут Віктор Васильович розвиває в учнів естетичне відчуття, відшліфовує смак, пробуджує любов до мистецтва, збагачує світ емоцій. За роки праці в школі виробились свої методи, навики роботи. Заняття музикою він починав з найменшими учнями і відразу зі всім класом.Створений Віктором Васильовичем дитячий духовний оркестр брав участь при зніманні в нашій окрузі кінофільму „Как закалялась сталь” (1972 рік ) за що всі учасники оркестру і їх керівник були нагороджені від студії ім.О.Довженка безкоштовними путівками в піонерський табір «Молода гвардія» м.Одеси.

Хорошим прикладом для вчителів школи був Віктор Васильович. Вчительський колектив був ядром самодіяльного хору, разом із мешканцями села майже всі вчителі брали участь в драматичному театрі та різноманітних заходах в будинку культури.

Вже немає з нами Віктора Васильовича, але пам'ять про нього назавжди збережуть його вдячні учні та односельчани. Помер наш учитель 1 квітня 2000 року.

Виступаючі при відкритті меморіальної дошки в своїх промовах згадували і розповідали сьогоднішнім учням про те, яким вони пам’ятали свого колегу, славетного вчителя, і закликали передати цю пам’ять наступним поколінням Викладач по класу баяна Бориспільської дитячої музичної школи, поет, композитор Дениско Петро Васильович сказав: Луценко – син свого народу,

Творець духовної краси.

Найперше поважав свободу

І у мистецтві й між людьми.

Я вірю, будуть пам’ятати

Його уроки і хори

Ті, що живі й що будуть жити

Ще довгі роки і віки.